Фильтры для воды - продажа, обслуживание, замена картриджей
Розглянуто питання розвитку сільського господарства України в умовах економічної кризи, враховуючи суттєві переваги цього сектора.
Ключові слова: Сільське господарство, економічна криза, держава, аграрна політика, інвестиції, кооперація, конкурентоспроможність продукції.

I. Вступ
Сучасні заяви про те, що аграрний сектор витягне українську економіку, не враховують вплив світової кризи на падіння цін, про що свідчать висновки аналітиків: внутрішні ціни можуть збільшитись максимум на 15-20%, а влітку вони знижуються, що пов'язано з очікуванням нового врожаю. Ціни можуть зменшитись на 50 дол. США, що для України суттєво.
У зв'язку з цим варто згадати досвід попередньої глобальної кризи - Великої депресії 1929-1932 рр. і українського Голодомору. Ці явища взаємопов'язані.
Для проведення індустріалізації СРСР потрібна була валюта. Головною статтею експорту Союзу тоді було зерно. Відповідно, необхідно було нарощувати його експорт. Коли планувалась перша п'ятирічка (1929 р., напередодні краху Уолл-стріт), світові ціни на зерно досягли свого піку. Але через депресію ціни знизилися за три роки майже в три рази, і всі плани були зруйновані. Вирішувати цю проблему комуністичне керівництво намагалось шляхом вибивання із села все більших обсягів зерна, щоб експортувати його якомога більше. Для нас є актуальним сумний досвід західних фермерів, які в ті самі роки масово спалювали зерно і виливали молоко на землю - продавати через дуже низькі ціни його було невигідно (не окупались навіть витрати на доставку).
II. Постановка завдання
Мета статті - з'ясувати основні напрями розвитку аграрного сектора економіки України в умовах економічної кризи, враховуючи суттєві переваги цього сектора та особливості його розвитку в Україні.
III. Результати
Характеризуючи загальне місце сільського господарства в економіці Україні, необхідно відзначити, що воно, як і раніше, залишається важливим для країни, хоча його роль у суспільному секторі поступово зменшується.
Офіційно з рентабельністю сільського господарства в Україні справи непогані: із 100% українських аграріїв, до яких належать і колишні колгоспи, фермери, декілька сотень великих комерційних агроструктур, прибуткові майже 60% (в Росії - 90%). Однак насправді майбутнє процвітання через збільшення світових цін не передбачається.
Сьогодні великий бізнес активно пішов в аграрну сферу. Він дійсно є ефективним, різко в 2-3 рази підвищує врожайність. Такі структури вже зосередили у своїх руках до 15% землі - майже 3 млн га. Є агрохолдинги, у яких у користуванні 150, 200, 300 тис. га. Цей ринок зараз активно розвивається, і може через 3-4 роки близько 50% землі перейде до великого бізнесу (за даними Мінагротехніки).
Державна політика в розвитку АПК України до 2015 р. спрямована на вирішення завдань, пов'язаних з відновленням показників рівня 1990 р. Державні програми розвитку АПК акцентують увагу на підвищенні врожаю зернових, забою худоби, надоїв молока тощо. Припускається екстенсивний шлях розвитку сільського господарства, оскільки, згідно з програмами, на 15 млн га, які відведені під зернові культури, прогнозується збирати 50-60 млн т зерна, тобто в середньому по 3,5-4 т з гектара. Але в 2008 р. хлібороби вже перевиконали програмні завдання, тому що до 2010 р. планувалося збирати 41 млн т, а вони намолотили більше ніж 53 млн т. При цьому держава і в подальшому має намір розорювати такі величезні площі під зернові, щоб збирати з них зерна вдвічі менше, ніж у Європі, і втричі, ніж у США.
Аналізуючи висновки наших учених, незважаючи на те, що вітчизняна економіка переживає не найкращі часи, особливо щодо овочевих культур, кукурудзи й соняшнику, де відчувається засилля зарубіжних сортів та гібридів, водночас щодо зернових культур є гарні доробки. За виведеними українськими селекціонерами сортами озимої пшениці генетичний потенціал сягає 12-13 т/га, яровим ячменем - більше ніж 10 т/га, гібридами кукурудзи - близько 13 т/га. Але з такими результатами в селекції середньорічний показник врожайності зернових у країні не перевищує 3,5 т/га, а то й менше, тобто сільське господарство навіть на третину не використовує той потенціал, який має. Україна може вже сьогодні збирати по 80-100 млн т зерна, але досвід 2008 р. показує, що навіть на половину менші обсяги країна поки не в змозі переробити й поставити на зовнішній ринок.
Інтенсифікація виробництва зерна дає можливість значно скоротити рільні землі, вивести з обігу виснажені, низькопродуктивні та непридатні землі з метою відновлення їх родючості, переведення в пасовища, що спонукало б розвиток тваринництва. А заплановані в програмі 50-60 млн т зерна можна збирати на площах удвічі менших, ніж сьогодні, за умови збільшення середньої врожайності у два рази. При цьому можливо вдвічі скоротити як обсяги посівного матеріалу, так і витрати на його придбання.
Держава витрачає мільярди гривень у вигляді дотацій на посіви зернових культур, тоді як потрібно дотувати не посіви, а вже вирощену та реалізовану продукцію. Дотації мають отримувати ті, хто дійсно ефективно веде виробництво й отримує продовольче зерно. Подібною зрівняльною політикою держава тільки підтримує існування низькопродуктивних малих і середніх агрогосподарств, які сьогодні становлять основну масу виробників.
Сьогодні до Державного реєстру включено близько 4 тис. різних видів сільгоспку-льтур, придатних для вирощування в Україні. За останні 10 років ученими було запропоновано у виробництво близько 1500 нових сортів і гібридів, тобто в середньому по 15 нових сортів на рік. А середньорічний рівень врожайності фактично залишається на тому самому рівні. До 2015 р. наші вчені гарантують появу близько 50 нових сортів і гібридів зернових культур української та зарубіжної селекції щорічно.
Згідно з українським законодавством, на території країни товаровиробниками всіх форм власності заборонено використання для будь-якої мети тих сортів, які не пройшли експертизи і не внесені до Держреєстру. Але незважаючи на заборони, за оцінками експертів, українські аграрії вирощують не тільки незареєстровані сорти традиційної селекції, а й генетично модифіковані сорти таких культур, як соя, рапс, картопля.
Держава в особі насіннєвих інспекцій та інших різноманітних контрольних структур виявляє в цьому питанні відсутність принциповості, оскільки контроль за виробництвом і оборотом посівного матеріалу практично не здійснюється. Це прямо позначається на виробничих витратах, оскільки під виглядом сортового насіння постачальники реалізують товар невідомого походження і низької якості.
В Україні була зруйнована цілісна система підготовки посівного матеріалу - від виведення сорту/гібрида до реалізації аграріями насіння. Селекцією займаються наукові заклади у складі Української академії аграрних наук, які торгують насінням або самі, або через торговельні насінницькі дома, реалізують елітний матеріал насінницьким господарствам, які продають вирощену продукцію насінницьким заводам. На заводах здійснюється доопрацювання посівного матеріалу, який згодом закуповується аграріями для товарного виробництва. стосовно "придатності" таких гібридів кукурудзи, соняшнику, цукрового буряка у сільгоспвиробників виникають великі сумніви, тому що під виглядом високопродуктивних гібридів їм нерідко продають невідомо що, і ніхто за подібну фальсифікацію посівного матеріалу відповідальності не несе. За відсутності в аграріїв сучасних методик ідентифікації сортів і гібридів як насінницькі заводи, так і численні посередники легко можуть їм продати некондиційний товар у вигляді того чи іншого сорту. У цій ситуації державі необхідно, щоб ланцюжок "наука - виробництво насіння - промислове виробництво" реально запрацював на користь аграріїв. А зараз у країні відбувається стихійне поширення незаконних сортів, у тому числі й трансгенних. Необхідно також переглянути державні програми і відмовитися від неефективних, тому що бюджетні кошти не повинні витрачатися марно, а мають давати віддачу. Оскільки наука фінансується за залишковим принципом і дуже часто не отримує від держави навіть половини необхідних коштів, треба більш активно залучати приватний капітал до участі в науково-дослідних розробках. Необхідно підтримувати і розвивати не будь-які проекти в селекції, а саме ті, які сьогодні найбільш актуальні для розвитку АПК - в садівництві, овочівництві, тваринництві.
Тваринництво в Україні перебуває в катастрофічному стані: за розрахунками, станом на 1 січня 2009 р. господарствами всіх категорій утримувалось 5,2 млн голів великої рогатої худоби, що на 6,1% менше, ніж на 1 січня 2008 р., у тому числі 2,9 млн корів (на 5,7% менше), свиней - 6,4 млн голів (на 8,3% менше), овець і кіз - 1,7 млн голів (на 1,1% більше), птиці всіх видів - 176,6 млн голів (на 4,3% більше), але водночас бюджетні кошти безпосередньо надходять до виробників і використовуються виключно для закупівлі племінної худоби або птиці зарубіжної селекції. Це в Голландії місцеві корови дають до 9 тис. т молока, але, маючи дуже низький поріг до акліматизації, в наших екстремальних умовах їх надої не набагато перевищують середньорічні показники українських корів - 3-3,5 тис. т.
Успішна діяльність АПК значною мірою залежить від формування й функціонування внутрішнього аграрного ринку та його інфраструктури, створення ефективної маркетингової мережі руху сільськогосподарської продукції від виробника до споживача, яка забезпечила б паритетність економічних інтересів виробників, переробників і споживачів.
Особливості сільськогосподарського виробництва вимагають виваженої державної політики протекціонізму. Метою такої політики в Україні має стати підтримка прибутковості сільськогосподарського товаровиробника і стабільної економічної ситуації в галузі, забезпечення продовольчої безпеки, належних умов для конкурентоспроможних товаровиробників у міжнародному поділі праці. Ці питання в більшості розвинутих країнах вирішують за допомогою бюджетного фінансування. У нашій країні вони не вирішені належним чином і до сьогодні.
Низька ефективність сучасної аграрної політики, перш за все земельної й бюджетної, - головна причина кризи в сільському господарстві. Дефіцит коштів державного бюджету, недосконалість механізму розподілу як земельних ресурсів, так аграрного й соціального бюджетів, недосконала система розподілу грошових засобів і контролю за їх використанням - найважливіші складові кризи у сільському господарстві. Потрібно звернути увагу на залучення інвестицій, перш за все, внутрішніх, в аграрний сектор, на поліпшення загального інвестиційного клімату в країні, тому що державні субсидії - це лише засіб підтримки аграрного розвитку, а не його основне джерело.
IV. Висновки
Сьогодні основним завданням державної аграрної політики в Україні є забезпечення наукових і інноваційних засад припинення спаду та нарощування обсягів виробництва конкурентоспроможної сільгосппродукції. Для вирішення цих проблем необхідно визначити пріоритети в аграрній науці та інноваційній діяльності на найближчу перспективу, у тому числі передбачити перебудову соціально-економічних відносин, розвиток сільських територій, вітчизняного сільськогосподарського машинобудування і технічного сервісу, розширення використання біо-технологій, ресурсо- та енергозбереження.
Найважливішими напрямами наукового забезпечення розвитку тваринництва необхідно вважати такі:
- поліпшення існуючих і виведення нових вітчизняних порід і типів молочної та м'ясної худоби з генетичним потенціалом, відповідно, 8-10 тис. кг молока від корови за рік і 1300-1500 г збільшення середньодобової ваги;
- прискорене формування галузі спеціалізованого молочного і м'ясного тваринництва, зменшення питомої ваги яловичини в структурі м'ясних ресурсів з 70 до 4850% і відповідне збільшення частки свинини з 20 до 30% і м'яса птиці з 9 до 15%;
- розробка й упровадження сучасних конкурентоспроможних технологій виробництва тваринницької продукції;
- забезпечення галузі вітчизняними ветеринарними препаратами на рівні не менше ніж 90% від потреби, профілактика особливо небезпечних хвороб.
Наукові дослідження у сфері переробки та реалізації продукції мають бути спрямовані на оптимізацію продуктових підкомплексів АПК, розробку заходів з поглиблення кооперації та інтеграції між виробниками і переробниками продукції, поліпшення взаємозалежності і взаємозв'язків між ними, а також на здешевлення реконструкції переробних підприємств, стимулювання розвитку саморегулювання і самозабезпечуваність у регіонах.
Поглиблення кооперації між виробниками і переробниками сільськогосподарської продукції доцільно було б реалізувати через створення кооперативів, які витіснили б перекупників з ринку, підвищило б ефективність праці сільгоспвиробників, забезпечило підвищення інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.
В Україні, до речі, до 1913 р. була потужна -на всю теперішню Європу - кооперація. Потім це все у нас обірвалось. А європейські країни, такі як Швеція, Бельгія, зараз 85% молока і молочних продуктів продають через кооперативи. Те ж саме і в Голландії: крім молока, овочі, квіти - 90% збувають через кооператив.
Реалізація цих напрямів розвитку АПК України сприятиме підвищенню економічної ефективності виробництва в агропромисловому комплексі, що в кінцевому підсумку стане вирішальною умовою виходу всієї економіки з економічної кризи.

Література
1. Саблук П. Состояние и перспективы развития агропромышленного комплекса Украины / П. Саблук // Экономика Украины. - 2008. - № 12. - С. 4-8.
2. Андрійчук В.Г. Сучасна аграрна політика і проблемні аспекти // В.Г. Андрійчук, М.П. Зубець, В.П. Юрчишин. - К. : Аграрна наука, 2005. - С. 45-46.
3. Юрчишин В. Формирование и системное создание новейшей государственной аграрной политики / В. Юрчишин // Экономика Украины. - 2007. - № 10. -С. 14.
4. Чаянов А.В. Основные идеи и методы общественной агрономии / А.В. Чаянов. -М. : Новая деревня, 1922. - С. 8-9.

Держава та регіони, Серія: Економіка та підприємництво 2009 р., № 6, с. 9-12

Похожие статьи:

Больше научных статей можно найти на главной странице научной периодики Firearticles.com