Фильтры для воды - продажа, обслуживание, замена картриджей
Світовий досвід розвитку передових країн переконує, що динамічне зростання витрат на інноваційні технології забезпечує нарощування й утримування ними конкурентоспроможного потенціалу.
Відновлення економічного зростання, про яке так бідкаються у владних структурах та безпосередньо у виробничих колах, нині неможливі без активного опанування інноваційного шляху розвитку. Відверто кажучи, забезпечення переходу до власне інноваційного типу розвитку є неодмінною умовою збереження економічного й політичного суверенітету нашої країни. Оскільки загальновизнано, що економіка, яка характеризується неймовірно високим рівнем ресурсо- та енергозатрат своєї продукції, що властиво для України, навіть без впливу інших зовнішніх факторів, приречена на поступове вичерпання резервів екстенсивного зростання та на подальше збільшення загроз економічної депресії. Тому реалізація синергетичного ефекту інноваційного розвитку стає для України єдино можливим способом зменшення технологічного й економічного відставання від розвинених країн.
Реалізацію стратегії інноваційного розвитку слід розглядати як обов'язковий етап реалізації прагнень щодо досягнення європейських стандартів соціально-економічного розвитку в Україні, про який так багато і довго, на всіх державних рівнях, мовиться, але, на превеликий жаль, так мало робиться.
Практикована десятки років в Україні, - як у радянський період, так і за інерцією в часи набуття незалежності, - модель розвитку, що базувалась на економічному зростанні за рахунок невідновлюваних сировинних ресурсів та своєчасно не модернізованої ресурсозатратній, застаріваючій виробничо-технологічній базі, призвела до того, що економіка за рівнем конкурентоспроможності опинилася на передостанніх місцях, - на рівні країн третього світу.
Посилення вимог, особливо на внутрішньому ринку, та підняття офіційних регуляторних бар'єрів щодо технічних, економічних, ресурсозберігаючих властивостей продукції вітчизняних галузей обумовлює зацікавленість підприємств у здійсненні інновацій. Але через застарілість основних фондів та дефіцит фінансових ресурсів така технологічна перебудова зволікається. В умовах, що характеризують нинішній економічний стан розривом виробничого та фінансового капіталів й гострим дефіцитом інвестиційних ресурсів, механізм ринкового стимулювання інновацій не спрацьовує, а інновації не стають належним важелем та засобом підвищення конкурентоспроможності. Відтак, основним завданням інноваційної політики держави повинно стати забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного й виробничого потенціалів, опрацювання й упровадження механізмів активізації інноваційної діяльності суб'єктів підприємництва і поширення інновацій у всіх сферах національної економіки. Однак в умовах несприятливого інвестиційного клімату, який властивий нинішньому стану вітчизняної економіки, існують серйозні загрози нецільового використання передбачених коштів і пільг, поширення фіктивних інновацій, відкачування оборотних коштів суб'єктів господарювання до псевдоіннова-ційних підприємств та їх використання для прискореного відпливу за кордон інтелектуального продукту, який так і не доходить до стадії впровадження в Україні.
Слід також зазначити і застерегти, що орієнтація проведення інновацій в економіці лише за рахунок зростання частки імпорту технологій нерідко супроводжується виникненням негативних макроекономічних наслідків. Оскільки імпорт технологій супроводжується, а то й зазвичай просто підміняється імпортом обладнання, запчастин, матеріалів, нівелюючи фактично таким чином потребу використання технологій.
Підтвердженням цього є стан, у якому опинилося наше машинобудування, коли, наприклад, замість модернізації Херсонського, Львівського, Білоцерківського заводів сільського машинобудування, які були закриті, нині імпортуються втричі дорожчі комбайни «John Deere» та інша сільгосптехніка. Така ж доля закриття спіткала десятки вітчизняних цукрових заводів, спричинивши згортання донедавна досить розвиненого вітчизняного цукровиробництва та перехід на імпортування тростинного цукру. Повністю ліквідовано Харківський, Київський, Львівський телевізійні заводи, та й, фактично, всю електротехнічну промисловість - замість її модернізації. Не краща доля спіткала й автомобілебудівну промисловість (її обсяги лише за минулий 2009 рік скоротилися на 84%). До речі, спад виробництва триває і в поточному році: вже за 2 місяці 2010 року відбулося зменшення обсягів продукції машинобудування на 58% порівняно з аналогічним минулорічним періодом [1]), водночас вулиці заполонені імпортованими тойотами, мерседесами, лексусами та ін., а існуючі так звані вітчизняні заводи перетворені на складальні цехи з імпортованих деталей.
Так далі ні господарювати, ні керувати на промислово-виробничо-фінансовому та загальнодержавному рівнях недопустимо, бо це антисуспільні, деградуючі, злочинного характеру процеси.
Не кращим за своєю суттю є становище і в інших галузях та сферах вітчизняної економіки.
Відтак, коли доленосною для збереження держави та її іміджу гостро постала проблема прискореного вирішення завдань кардинального підвищення конкурентоспроможності економіки, слід, нарешті, на законодавчому і на виконавчому рівнях державних органів влади визнати й усвідомити всю загрозливість ситуації. Таке становище потребує не тільки підвищення результативності інноваційної політики, а й активного посилення підтримки вітчизняної науки в рамках її інноваційного блоку. Адже науково-дослідні результати, по суті, є тим живильним субстратом, який спонукає розвиток модернізаційних процесів. І вітчизняна наука повинна сприйматися як одна із важливих ланок в загальному контурі інноваційно-господарських зв'язків, що здатна самостійно індукувати високотехнологічне вирішення завдань прикладного характеру та ініціювати інноваційний розвиток.
Нині, як свідчать дослідження, у високорозвинених країнах 90% ВВП формується за рахунок виробництва та експорту наукоємної продукції, а в найбільш розвинених понад 80% світового товарообороту високотехнологічної продукції припадає на країни Великої сімки [2, с. 23]. Україна про такі показники може хіба що мріяти. Мовляв, через брак державних асигнувань, й інновації та фінансування інноваційної діяльності на 75-85% здійснюються вітчизняними підприємствами самостійно. Причому заради об'єктивності доречно звернути увагу на надмірний фіскальний тиск, що гальмує розвиток легального бізнесу. Адже останніми роками, за даними Доповіді Світового банку й аудиторської компанії «Pricewaterhouse» про стан податкових систем 178 країн, Україна посіла передостаннє, 177 місце [3].
Тому нині гостро постала необхідність вирішити, як за рахунок інновацій домогтися підвищення конкурентоспроможності та яким чином підтримувати насамперед високотехнологічні напрями і сфери, що забезпечують економічне зростання країни.
Безперечно, проблема реструктуризації та інновації вітчизняної економіки не нова. Ще десяток років тому Верховна Рада ухвалила Концепцію науково-технічного й інноваційного розвитку України. 2004 року Уряд прийняв Державну програму інноваційного розвитку. Крім того, опрацьовано та прийнято 9 Законів України, які визначають зміст, завдання та правове поле, затверджено близько 40 нормативних актів Кабміну і міністерств [4, с. 43-44]. І який результат? Виявляється, ми не тільки не пішли вперед, чи хоча би утримали досягнуте, а навпаки, відкотилися назад. Інноваційна складова вітчизняної економіки з року в рік зменшувалася і нині не перевищує 6%, тоді як у ЄС цей показник становить 60%, в Південній Кореї та Японії - 65-66%, а в США - 78%. При цьому зауважимо, що суть не стільки в обсягах спрямованих фінансів (хоч це також безперечно має значення), не в обсягах інвестицій, а насамперед в організації процесу інноваційного розвитку економіки та державному регулюванні цього процесу.
Незважаючи на визначені інноваційно-технологічні пріоритети, структура промислового виробництва нині формується на домінуванні нижчих технологічних укладів, водночас країни-лідери зосереджують промислове виробництво на п'ятому та шостому технологічних укладах. Зволікаючи ж з інвестиціями у виробництво п'ятого та шостого технологічного укладу, Україна тим самим прирікає економіку на зниження конкурентоспроможності власної промисловості у довгостроковій перспективі.
Правомірно виникає резонне питання: чи не настав час покінчити з популістськими прожектами щодо важливості і необхідності використання інновацій у виробництві та по-справжньому запитати у наших можновладців, олігархічно-фінансово-промислових суб'єктів, чи усвідомлюють вони необхідність і чи готові перейти від ідеології виснажливого експлуатування невідновлюваних природних ресурсів й виробничих фондів до ідеології їх модернізаційного оновлення на інноваційних засадах? Що для цього потрібно, щоб повернути з-за кордону, з офшорних зон на кшталт Кіпру, Сейшельських, Віргінських островів і т.д. (за оцінкою академіка В. М. Геєця) - понад $50 млрд. для потреб вітчизняної економіки? Який -надцятий спеціальний закон необхідно прийняти, який би зобов'язав це зробити?
Досить влучно оцінив Президент України В.Ф. Янукович у своєму інаугураційному виступі, сказавши буквально наступне: «багато наших проблем виникли через те, що замість того, щоб рухатися до постіндустріального суспільства, ми пішли шляхом первинного накопичення капіталу, тобто до так званого "дикого капіталізму"». То хто ж візьметься нарешті стати «могильниками дикого капіталізму», реалізаторами ідеї модернізаційних реформ та інновацій основних фондів країни.
Поки що озвучені можновладцями підходи не дають підстав і переконливої впевненості в орієнтації на проведення ближчим часом необхідних структурних змін та модернізації вітчизняної економіки, інноваційно-технологічне оновлення традиційних виробництв чи появу нових виробничих секторів. А без цього, хоч би хто прагнув, запевняв і силкувався, не вдасться економіці вийти з кризового стану навіть в довгостроковому періоді.
За умови подальшої консервації старих підходів та існуючого стану в економіці, приділення більшої уваги лише вибірково окремим індустріальним секторам та надання їм бюджетної допомоги не дозволить подолати кризу для динамічного економічного розвитку в наступні роки. Без посилення вимог до підприємств з погляду їх власної конкурентоспроможності, інноваційно-технологічні процеси не відбудуться. Адже світовий досвід господарювання переконує, що поблажлива економічна система не спонукає суб'єктів господарювання займатися модернізацією підприємств, інноваційним техніко-технологічним оновленням,шукати вихід на нові ринки збуту.
Що ж в Україні на законодавчо-правовому рівні до цього часу зроблено? Слід визнати, що певні напрацювання для інноваційних зрушень зроблено. Так, Законом «Про інвестиційну діяльність», який набув чинності 2002 року було визначено правові, економічні та організаційні заходи державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлено форми стимулювання інноваційних процесів і спрямування на підтримку інноваційної моделі розвитку вітчизняної економіки інноваційним шляхом. Згідно із Законом, державну підтримку передбачено одержання суб'єктами господарювання всіх форм власності, які реалізують інноваційні проекти та які мають статус інноваційних. Зокрема, відповідно до статей 21 і 22 Закону для інноваційних підприємств передбачено надання 50% пільги на сплату податку на прибуток, одержаний від виконання інноваційних проектів, а також 50% ПДВ по операціях з продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), пов'язаних з виконанням інвестиційних проектів, повинні залишатися у розпорядженні платників податків. І використовуватись ними тільки на фінансування подальшої інноваційної науково-технічної діяльності та для розширення власних науково-технологічних і дослідницько-експериментальних робіт. Від оподаткування також звільняється вартість ввезення відсутньої в Україні продукції для виконання інноваційних проектів. Крім того, законодавчо передбачені митні пільги на необхідну сировину, устаткування, обладнання, комплектуючі та іншу продукцію (крім підакцизних товарів), які не виробляються у країні (чи виробляються, але не відповідають вимогам проекту) для виконання пріоритетного інноваційного проекту. Інноваційним підприємствам передбачена прискорена амортизація основних фондів і встановлена щорічна 20% норма прискореної амортизації основних фондів групи ІІІ.
На жаль, на практиці реалізація наведених положень законодавства зазнала значних перешкод. За всі роки після прийняття цього Закону іншими законами - «Про державний бюджет» - призупинялися дії статей 21 і 22, і тим самим - дія закону про інвестиції практично повністю блокувалась. Як свідчать дослідження [8, с. 513], реальні втрати бюджету від підтримки інноваційної сфери через механізми пільгового оподаткування є порівняно незначними з втратами мультиплікаційного ефекту, що мало би місце в разі розвитку інноваційної діяльності. Тому скасування стимулюючих заходів інноваційної діяльності, на думку фахівців, є економічно невиправданими.
Стратегічне управління інноваціями, будучи невід'ємною компонентою загальної стратегії розвитку держави, передбачає зосередження на визначенні й досягненні перспективних цілей, які полягають в охопленні більшої частини ринку, забезпеченні високих темпів стійкого економічного розвитку в умовах глобалізаційно-інтеграційних процесів й зовнішньоекономічних чинників, що впливають на економічну незалежність країни.
Таким чином, провідним напрямком переходу України до інноваційного розвитку повинно стати кардинальне поліпшення інвестиційного клімату і всебічного заохочення національного капіталовкладення та інвестиційно-інноваційних процесів. У цьому ключі дієвим засобом має стати поетапне виведення витрат підприємств на інноваційно-інвестиційні процеси з-під оподаткування податком на прибуток. Це повинно стати одним із визначальних детермінантів комплексної податкової реформи в Україні. Адже сучасна «нова економіка» домінує в розвинутих країнах світу і розвиток її повинен стати одним із ключових завдань інноваційного розвитку України.
Виходячи з досвіду розвинених країн та науково-практичних напрацювань вітчизняних учених [4; 5, с. 551; 6, с. 195-198; 7; 9, с. 125-127, 175-177], для активізації процесів інноваційної модернізації вітчизняної економіки та стимулювання її структурної перебудови в нарощуванні частки ви-сокотехнологічних галузей, необхідно забезпечити реальні впровадження:
- пільгового оподаткування коштів виробничих підприємств, які спрямовуються на освоєння високих технологій, науково-дослідних розробок, а також інноваційних підприємств на початкових стадіях освоєння ними нових технологій й організації випуску нової конкурентної на світовому ринку продукції ;
- пільгового режиму амортизаційних відрахувань та інвестиційного кредиту, зниженого відсотку оподаткування, прибутку на частину вартості інвестицій, яка використана для придбання устаткування, особливо на стадії модернізації підприємства;
- податкового стимулювання зниження енерго- й ресурсомісткого виробництва та застосування дестимулюючих санкцій на випуск застарілої продукції і використання неефективних ресурсо- й енергомістких та екологічно небезпечних технологій;
- державного страхування кредитів приватних банків, наданих для виконання інноваційних проектів;
- заходів нормативно-правового обмеження ресурсів держави для фінансування сировинного сектора;
- практики розширення обсягів державного замовлення на проведення НДДКР та промислове освоєння технологій і продукції, які є стратегічними у контексті забезпечення інноваційного розвитку та конкурентоспроможності;
- стимулювання сукупного інноваційного попиту вітчизняних споживачів та надання вигідних умов виробникам відповідної продукції для задоволення попиту зовнішнього ринку;
- ефективної державної підтримки виробників та експортерів високих технологій і виробленої з їх використанням продукції;
- розширення платоспроможного попиту сектора кінцевого споживання як динамічнішого і чутливішого до новітніх зразків продукції та послуг;
- ефективного використання потенціалу методів нетарифного регулювання експорту й імпорту для захисту економічних інтересів вітчизняних товаровиробників у визнаних міжнародною практикою правових формах;
- посиленої тактичної гнучкості тарифного регулювання експорту й імпорту промислової продукції з урахуванням вимог СОТ і відповідної практики державного втручання;
- практики залучення зростаючих обсягів фінансування через фондовий ринок шляхом підвищення «прозорості» та «розкриття» українських корпорацій, створення економічних та організаційних стимулів до їх інвестиційно-інноваційного розвитку на основі ефективного використання наявних активів і залучених коштів, подальшого вдосконалення нормативно-правової бази функціонування фондового ринку, політики стимулювання і підтримки інноваційно зв'язаних інвестицій і кредитів.
Водночас перехід на нову - інноваційну - модель розвитку вимагає вирішення на державному рівні завдань організаційно-інституційного сприяння та підтримки, що стосуються розвитку нау-комістких спеціалізованих виробництв, по яких Україна вже частково має і може мати високі конкурентні позиції на регіональному та світовому ринках (авіакосмічна галузь, суднобудування, виробництво зброї та ін.). І формування на цій основі сучасних конкурентоспроможних промислових структур інтегровано-мережевого типу (ТНК, кластери та інші утворення) з високим науково-технологічним і фінансово-економічним потенціалом інноваційного розвитку, - передусім у галузях, орієнтованих на V-VI технологічні уклади.
Конче потребує підвищення якості механізм державного управління процесами формування і функціонування національної інноваційної системи на всіх рівнях (державному, регіональному, галузевому, підприємницькому), зокрема, шляхом удосконалення правового захисту інтелектуальної власності суб'єктів науково-технічної та інноваційної діяльності, сучасного інформаційного забезпечення та посилення економічної мотивації.
Виходячи зі стану справ, властивих інноваційним процесам в Україні, напрошується думка: потрібна не стільки загальна абстрактна стратегія, скільки конкретний директивно-індикативний план інноваційного впровадження з прив'язкою до відповідних територій, галузей, відомств із визначенням обсягів та джерел фінансування. Який повинен мати як директивний (щодо державних органів і виконавців ресурсів), так й індикативний (щодо підприємницьких суб'єктів) характер. При цьому керівники державних відомств повинні відповідати за впровадження у визначені строки інноваційних проектів та ефективне освоєння інноваційних ресурсів. У зв'язку з цим для реалізації зазначених конкретних завдань інноваційного використання відповідних доходів держави вважається доцільним розглянути питання заснування відповідного центрального органу із створенням при ньому інфраструктури зарубіжних торгових представництв, інвестиційних банків, закупівельних фірм, експертних інженерних структур, здатних відповідно до визначених проектних потреб здійснювати комплексну закупівлю та постачання в Україну державним і приватним підприємствам, регіонам новітніх технологій та систем техніки.
Засадничою основою механізму реального втілення завдань, передбачених стратегією інноваційного розвитку і реалізації державної науково-технологічної та інноваційної політики, повинен стати програмно-цільовий метод управління, ефективність якого переконливо підтверджена світовою практикою. При цьому повинні бути встановлені обов'язкові вимоги до цільових програм, згідно з якими досягаються конкретні цілі, чітко визначені шляхи їх досягнення, необхідні ресурси, визначена відповідальність конкретних осіб, установ, органів державного управління за виконання передбачених програмних завдань.

Література
1. «Выпуск легковых авто в Украине сократился на 58%» [Електронний ресурс] // Ліга-новини. - biz.liga.net
2. Мировое хазяйство и экономика стран мира / Воронин В. П., Кандакова Г.В., Подмолодина И.М. [под ред. В.П.Воронина]. - М. : Финансы и статистика, 2008. - 240 с.
3. Paying Taxes. The Global Picture. The Unique Report from PwC and the World Bank. 2007 [Електронний ресурс]. - www.pwc.com.
4. Стратегія інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізацій них викликів / авт. упоряд.: Г.О. Андрощук, І.Б. Жиляєв, Б.Г. Чижевський, М.М. Шевченко. - К. : Парламентське видавництво, 2009. - 632 с.
5. Державно-регіональна політика України: особливості та стратегічні пріоритети : Монографія / за ред. З.С. Варналія. - К. : НІСД, 2007. - 768 с.
6. Інноваційна стратегія українських реформ / Гальчинський А.С., Геєць В.М., Кінах А.К., Семиножен-ко В.П. - К. : Знання України, 2002. - 336 с.
7. Амоша О. А., Вишневський В., Збаражська Л. Промислова політика України: концептуальні орієнтири на середньострокову перспективу // Економіка України. - №12. - 2009. - С. 7-12.
8. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України / за ред. акад. НАНУ В.М. Гейця, акад. НАНУ В.П. Семиноженка, чл.-кор. НАНУ В.Є. Кваснюка. - К. : Фенікс, 2007. - Т.2. - 564 с.
9. Новий курс реформи в Україні. 2010-2015. Національна доповідь / за заг. ред. В.М. Гейця та ін. - К. : НВЦ НБУВ, 2010. - 232 с.

Андрійчук В. Г.: Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право 2010 р., № 1, с. 4-8


Больше научных статей можно найти на главной странице научной периодики Firearticles.com